Клієнтелізм як вияв регіоналізму: досвід вивчення у світі і в Україні

У дослідженні використані сучасні західні підходи до вивчення регіоналізму та застосовуються до вивчення регіонально окресленого клієнтелізму в Україні. У дослідженні також проаналізовані експертні опитування, опитування громадської думки та регіональне походження керівників українських міністерств для виявлення проблем клієнтелізму в українській політиці.

Україна є політично розмаїтою країною з чисельними історичними, політичними та культурними внутрішніми поділами. Особливістю України є поділ «титульної етнічної групи», яка має внутрішні політичні поділи глибші, ніж поділи між іншими етнічними та соціальними групами. За таких умов визначальну роль у політиці може відігравати регіональна ідентичність та «регіоналізм» як спосіб перетворення регіону на суб’єкта політичних відносин [1].

Як описує цю ситуацію Колодій, в таких умовах представники різних національностей, наприклад, Донецька мають між собою більше спільного у поглядах поведінці, ніж українці Донецька та українці Львова [2].

В науковій літературі найбільш поширеним підходом до регіональних поділів в Україні є дихотомія «Схід-Захід», яка хоч дещо спрощено, але достатньо чітко окреслює сукупність поділів титульної нації. Саме в цьому значенні «регіоналізм» буде вживатися у у цій статті.

В умовах існування регіоналізму особливою проблемою для країн демократичного транзиту стає клієнтелíзм. Клієнтелізмом називають специфічну модель у стосунках між лідером («патроном») та підлеглим («клієнтом»), у рамках якої патрон забезпечує клієнта матеріальними ресурсами в обмін на політичну підтримку. Такий обмін носить неформальний характер та базується на різноманітних джерелах політичної лояльності, таких як етнічна, родова, регіональна спорідненість між суб’єктами клієнталістичних відносин.

Неформальні клієнтелістичні мережі часто стають ключовими джерелами порушень принципів публічної участі громадян у житті країни, руйнують верховенство закону, знижують якість публічних послуг, сприяють корупції, гальмують надходження інвестицій та загальний економічний розвиток [3].

У підсумку, клієнтелізм створює ситуацію, коли загальні публічні інтереси стають вторинними  у порівнянні з приватними інтересами лідерів клієнталістичних мереж та залежних від них патронажних груп.

Клієнтелізм має тенденцію поширюватись у країнах з малим досвідом демократії, у яких наявні значні регіональні, мовні, релігійні відмінності між різними суспільними групами. Численні дослідження доводять, що саме у таких суспільствах існують передумови для організації патронажних зв’язків між політиками та окремими суспільними групами, і це створює складнощі для забезпечення загальних публічних інтересів [4].

Але, як зазначають Брінкергоф та Голдсміт, оскільки клієнтелізм глибоко вкорінений у суспільство і рідко визнається офіційно, його дуже важко як виявити, так і знищити.

Україна являє собою суспільство з різноманітними регіональними, мовними, етнічними, релігійними поділами, зовнішньополітичними орієнтаціями, а також – недовготривалими традиціями партійного будівництва. Відтак, клієнтелізм може становити виклик для української демократії. Оскільки розмаїті відмінності між різними групами суспільства прямо пов’язані з регіональними відмінностями, клієнтелізм може бути описаний як вияв регіоналізму.

Іншими словами, клієнтелізм може виявлятись в Україні через залучення голосів, а також перерозподіл публічних ресурсів переважно за регіональною ознакою. При цьому публічні інтереси всієї країни жертвуються заради поточних інтересів політичних груп, лідери яких походять з окремих регіонів.

Небезпечний потенціал клієнтелізму як явища регіоналізму підтверджується постійними повідомленням про застосування владою адміністративних важелів під час виборчих кампаній («адмінресурс») та організації систем розподілу матеріальних винагород виборцям в обмін їх на підтримку на виборах («підкуп виборів»). Ці явища мають регіональне забарвлення – у різних регіонах «адмінресурс» та «підкуп» застосовується у різній мірі та часто мають регіональні особливості.

Однак, з іншого боку, наявність клієнтелізму може створювати в суспільстві потенціал для суспільно-політичної стабільності. Клієнтелізм може диверсифікувати інтереси регіональних груп і, таким чином, розширити можливості для політичних компромісів. Політична мобілізація на основі регіонально окреслених матеріальних заохочень може послаблювати міжрегіональні конфлікти у тому разі, якщо політичні уподобання та способи політичної мобілізації у різних регіонах будуть принципово різними. Наприклад, для однієї регіональної групи основним способом політичної мобілізації можуть бути ідеологічні цінності, для другої – матеріальні. У цьому разі, групи можуть мати надто різні ціннісні пріоритети і, відтак, групи просто не матимуть вирішальних причин для жорсткого поборювання одне одного [5].

Стабілізацію міжрегіональних суперечностей внаслідок клієнтелізму можна назвати «компліментарністю цілей», – взаємодоповненням інтересів груп, які, диверсифікуючи інтереси, уникають силових конфліктів.

У статті продемонстровано що вплив клієнтелізму на стабілізацію регіоналізму в Україні є значним. Для демонстрації цього твердження у статті використанні три групи підходів до вивчення клієнтелізму, які широко використовуються у західній політології.

Перший підхід полягає у аналізі ідеологічної єдності політичних партій. Теоретичне обґрунтування аналізу полягає в тому, що партії, які демонструють внутрішню ідеологічну єдність схильні вдаватися до мобілізації виборців на основі програм, а не клієнталістичних зв’язків. Натомість,  клієнтелістично зорієнтовані партії не мають такої внутрішньої ідеологічної єдності, і, відповідно, надають перевагу мобілізації на основі адресної матеріальної підтримки окремих груп та запереченні універсальних гасел та тез, адресованих всіх групам суспільства.  Прикладом такого підходу є робота Кітчелта, Манфелдової, Марковського та Токи, які вивчали способи партійного будівництва у чотирьох країнах – Чехії,Угорщині, Польщі та Болгарії [6].

Основний метод, який був використаній у згаданій роботі – опитування партійних активістів та експертів, які визначали позиції своїх партій щодо актуальних ідеологічних питань. Це, зокрема, бачення партійцями  моделі ринкової економіки, ролі держави у економіці, питання соціальної політики, стратегії приватизації, ставлення до церкви та міграції, гендерні питання. На основі аналізу експертних думок та статистичної обробки відповідей членів партій дослідники виявили, по-перше, підходи до політичної мобілізації різних політичних сил. А, по-друге, – виявили наскільки ідеологічно близькими між собою є позиції членів одних і тих же партій. Відтак, – робили висновок щодо існування внутрішньої ідеологічної єдності в одних партіях, і її відсутності – в інших.

Дослідники дійшли загального висновку, що клієнталістичні зв’язки не є основним способом партійної мобілізації у досліджуваних країнах, хоче певні тенденції до зміцнення клієнтелізму існують у Болгарії.

Способи партійної мобілізації, на думку авторів, напряму залежать від варіацій комуністичного режиму, який існував у певній країні. Так, у Чехії в радянські часи існувала так звана «бюрократично-авторитарна» модель комунізму, яка була дощенту зруйнована внаслідок «оксамитової» революції і замість неї одразу виникла партійна система з універсалістськими ідеологіями. У Польщі та Угорщині партійні системи були побудовані у результаті поступальної замінити «національно-адаптаційної» моделі комуністичного режиму на нову демократичну модель розвитку, в якій, економічні та культурні поділи перетинались між собою. Нарешті у Болгарії у радянські часи існувала «патрімоніальна» модель комуністичного режиму, після занепаду якої вже у демократичному болгарському суспільстві економічні та культурні поділи підсилювали один одного, створюючи передумови для розвитку клієнтелізму.

Подібні підходи до вивчення клієнтелізму як вияву регіоналізму є доцільним застосовувати і в Україні. Проводячи опитування експертів та дослідження ідеологічної єдності членів політичних партій та співставляючи підтримку цих партій в українських регіонах можна робити висновки щодо потенціалу розвитку клієнтелізму в тих, чи інших українських регіонах. При цьому у дослідженнях необхідно враховувати специфіку розвитку цих регіонів за радянських часів.

Практичне дослідження ефекту патронажу на розвиток української політики, під час якого було застосовано опитування експертів, було проведено у травні 2008 року Центром «Соціовимір».

У дослідженні «Групи впливу в центральних органах влади в Україні після битви за Київ: ресурси та можливі сценарії» взяли участь 25 українських політологів та політичних експертів, які безпосередньо працюють у партійних середовищах, відповіли на питання, котрі окреслюють проблеми прямого і непрямого впливу провідних політичних сил на органи державної влади (Кабмін, РНБО, Прокуратура, Конституційний суд), існування формальних і неформальних груп впливу в парламенті та способи політичної мобілізації партій. Опитування було проведено після дострокових виборів до місцевих органів влади м. Києва навесні 2008 року, які знаменували черговий перерозподіл політичних сил.

Важливий акцент дослідження – це способи мобілізації, які ці політичні сили, на думку експертів, використовують під час виборчих кампаній. Результати дослідження свідчать, що різні партії можуть використовувати відмінні способи політичної мобілізації. На запитання: «Яким механізмам мобілізації виборців надають перевагу представники вказаних політичних сил?» (експерти могли вказати два можливі варіанти) опитувані зазначили, що ідеологія є важливим чинником для політичної мобілізації виборців Блоку «Наша Україна-Народна Самооборона» (88%) та Блоку Ю.Тимошенко. Також, більшість експертів (64%) вважає, що ідеологія відіграє значну роль під час політичної мобілізації прихильників Комуністичної партії України. Водночас, адмінресурс (патронаж), на думку експертів (84%), є провідним механізмом політичної мобілізації для Партії регіонів та, певною мірою (32% відповідей), для КПУ. Особисті якості лідера (харизма) є визначальною для політичної мобілізації прихильників Блоку Ю.Тимошенко та Блоку В.Литвина.

Крім того, експерти відзначають, що, фактично, жодна політична сила не використовує у рівній мірі всі способи мобілізації. Таким чином, дослідження виявило, що, з погляду експертів, політичні сили країни різняться не лише ідеологією, її значенням у діяльності тих чи інших партій, чи поглядами на актуальні питання економіки та політики, а і підходами до мобілізації виборців, формуючи різні типи політичної організації для різних груп населення [7].

Оскільки електоральна база Партії регіонів та КПУ зосереджена у східному регіоні України, можемо констатувати, що експерте опитування підтверджує, що клієнталістичні мережі, які будуються без огляду на ідеологічну складову, мають в Україні виразне регіональне забарвлення.

На наявності регіональної політичної мобілізації на основі клієнтелізму наголошують і інші експерти. Так, директор Донецького інституту соціальних досліджень і політичного аналізу Володимир Кіпень стверджує, що серед усіх політичних сил регіону саме Партія регіонів найбільше готова до виборів на пропорційній основі. Однак, саме ця партія, на думку експерта, являє собою радше «адміністративним та бізнес-проектом, оскільки саме в ній зосереджені адміністративні та фінансові ресурси фінансово-промислової еліти» [8]

Інший експерт, керівник Громадського комітету з питань захисту конституційних прав та свобод громадян Микола Козирєв (Луганськ) пояснює історичні причини наявності патронажних очікувань у виборців східного регіону. Оскільки за радянських часів ці регіони були наймогутнішою індустріальною базою Союзу, то саме ці регіони зазнали найбільших «соціальних втрат» після колапсу радянської системи. Експерт вважає, що після розпаду Радянського союзу населені пункти регіони стали «своєрідним гетто з високим рівнем злиденності, розрухи, декласованості». Саме через це, переконаний Козирєв, мешканці Сходу України стали «жертвами маніпулятивних технологій». Процес занепаду індустріальної бази сходу завершився масштабним перерозподілом власності, внаслідок чого у регіоні утворилися потужні «мафіозні клани», які зосередили у своєму управлінні значні ресурси. Ці «клани», згодом, стали для місцевих мешканців «роботодавцями», від яких почало залежати їхнє соціальне забезпечення, яке вже не могла надавати держава. Відповідно, і регіональні політики потрапили під вплив «кланових структур» та сприяли утворенню соціальних відносин, за яких виборці опинялися у тотальній соціальній залежності від регіональних політиків.

Схожі історичні фактори, які вплинули на формування типів політичної мобілізації у Східному регіоні України описує і інших регіональний експерт – Олег Богуславський, директор Центру підтримки демократичних журналістських ініціатив, який вважає, що особливі умови сталінської індустріалізації на сході України «зробили глибокий відбиток на свідомості мешканців регіону». Це, зокрема, виявилось у відсутності запитів громадян на наявність будь-яких національних та ідеологічних маркерів («денаціоналізація»), а також – у наявності «слабкої недорозвиненої інтелігенції». За таких умов у незалежній Україні регіональна політична еліта виконувала не «представницьку», а «обслуговуючу» роль [9].

Експерти, які працюють з партійними структурами також наголошують на пов’язаності регіонального походження та патронажних зв’язків, які вибудовуються у державних структурах України. Після перемоги В.Януковича на Президентських виборах (2010 р.) призначення у центральні органи влади на основі регіонального походження набули широкого масштабу, і ця практика має довгу історію. Так, Вадим Карасьов, директор Інституту глобальних стратегій наголошує, що основним критерієм добору у патронажно зорієнтовані мережі у структурах української влади впродовж тривалого часу було саме регіональне походження державних чиновників. Експерт також вказує на випадки, коли ще у часи прем’єрства В.Януковича (2006-2007 рр.) заради дотримання принципу регіональної лояльності окремі відставні чиновники, які походили з донецького регіону, були відкликані з пенсії, аби лише вони могли заповнити вакансії у центральних органах влади [10].

Політична мобілізація на основі матеріальних заохочень, без зв’язку з виразними ідеологічними маркерами, часто ставала базовою і для організації парламентських коаліцій. Перший Президент України Леонід Кравчук описує один з таких форматів більшості, яка була створена у парламенті у 2004 році, напередодні Президентських виборів: «Нинішня більшість сама створювалася з людей, які не мають певної позиції та чіткої філософії: частина з них голосує в обмін на певні, скажемо так, преференції. Один хоче острів на Дніпрі, інший – щоб йому завод дозволили приватизувати» [11]. Через такий спосіб мобілізації, наголошує Кравчук, партійна більшість позбавлена будь-якої ідеологічної єдності і, відтак, такій політичній більшості притаманна постійна внутрішня нестабільність.

Отож, дослідження думок експертів, які працюють з різноманітними партійними середовищами, виявило, що різні партії мають різні підходи до політичної мобілізації. На думку експертів, одні політичні сили акцентують увагу на харизмі лідерів та елементах ідеології, тоді як інші – зосереджують зусилля на використання адмінресурсу та матеріальних заохочень. При цьому, регіональне походження політиків має значний вплив на те, якому саме формату політичної мобілізація буде надавати перевагу їхня політична сила. Зважаючи на низку згаданих вище передумов, політики «східного» регіону менше вдаються до ідеологічної аргументації та формують свою політичну підтримку на основі патронажних зв’язків, які виборці даного регіону, власне, і очікують.

Другий підхід полягає у аналізі електоральної поведінки представників тих чи інших регіонів. Якщо регіональні групи демонструють швидку зміну своїх політичних уподобань на користь партій, які мають доступ до розподілу матеріальних ресурсів, це може стати ознакою творення клієнталістичних мереж у даних регіонах [12].

Крім того, на наявність клієнтелізму можуть вказувати і пріоритети виборців, які очікують від політиків вирішення їхніх нагальних питань. Якщо виборці очікують від партій, за які вони голосують, насамперед, вирішення їхніх матеріальних проблем та адресної матеріальної підтримки своїх регіональних груп, можна констатувати схильність таких виборців до клієнтелістичного формату участі у політичному процесі. Якщо ж, пріоритетом виборців є універсальні ідеологічні засади, зорієнтовані на всі групи суспільства, то такі групи виборці, вочевидь, демонструють інші формати відносин з політичними партіями. Пріоритети виборців можна, зокрема, визначити через аналіз проведених соціологічних опитувань, які дозволяють виявити пріоритети виборців конкретних політичних партій.

Таким чином, застосувавши описані підходи до вивчення клієнтелізму можна ефективно досліджувати явище, яке має неформальний характер і тому важко піддається аналізу, хоча і становить вагому частину політичних процесів у перехідних демократіях, зокрема, в Україні.

Аналіз електоральних уподобань українських виборців, як і дослідження думок експертного середовища, також вказують на існування клієнталістичних мереж, котрі мають регіональне забарвлення. Під час виборів громадяни висловлюють різні пріоритети, які мають значення для їхнього волевиявлення. Так, парламентські вибори 2012 року засвідчили, що виборці Партії регіонів, ядро електоральної підтримки якої традиційно зосереджено на сході та півдні, найбільше схильні змінювати свої політичні уподобання у відповідь на матеріальне заохочення з боку політиків.

Про це свідчить, зокрема, загальнонаціональне дослідження, проведене Фондом “Демократичні ініціативи” і Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) у вересні-жовтні 2012 року. Дослідження виявило, що не мають наміру «продавати свій голос» 83% виборців, тоді як 11,5% готові «продати свій голос» на виборах до парламенту. Майже 10% населення зазначили, що на їхніх мажоритарних округах кандидати у депутати вже «роздавали продуктові пайки та інші подарунки». При цьому, ставляться до цього позитивно і готові проголосувати кандидата, який роздає подарунки, 5.5% опитаних, і найбільше таких респондентів – серед Партії регіонів – 9%. Ще 32% ставляться до такого явища нейтрально – допомогу візьмуть, але на їхнє голосування, за твердженням респондентів, це не вплине (Усього було опитано 2043 респонденти. Похибка вибірки не перевищує 2.2%) [13].

Аналогічні результати виявлені і дослідженнями інших аналітичних структур. Так, загальнонаціональне опитування, проведене компанією GfK Ukraine у червні 2012 року виявило, що 6,2% громадян готові проголосувати за кандидатів в депутати «в обмін на гроші або продуктові набори». Найбільш значимим фактором, який впливає на готовність громадян проголосувати у відповідь на матеріальне заохочення, є, відповідно до дослідження, «готовність голосувати за Партію регіонів (13,3%) (Усього було опитано 1000 респондентів. Похибка вибірки не перевищує 3.2%).

Експерти компанії наголошують на готовності саме цієї групи виявляти лояльність до політиків, які пропонують їм матеріальну винагороду. Заступник директора GfK Ukraine Гліб Вишлинський наголошує: “Технологія опосередкованого підкупу виборців може бути ефективною, якщо тільки буде чітко націлена на групи людей, для яких прийнятні подарунки або гроші від кандидатів”. Експерт також наголошує, що прихильники інших партій, УДАРу, партії «Батьківщина», КПУ, які брали участь у парламентській кампанії 2012 року, не толерують «подарунки» від політиків, а, отже, не настільки вразливі до патронажу, як виборці Партії регіонів: «Єдина партія, по якій очевидна ця позитивна залежність – це Партія регіонів, при цьому дане явище більш характерне для великих міст і півдня України” [14].

Зазначимо, що здійснення підкупу виборців є кримінальним злочином (Стаття 157, ККУ) і тому, можна припускати, що справжні масштаби готовності окремих груп виборців утворювати мережі неформальних клієнталістичних відносин між політиками та виборцями є значно більші, оскільки не всі виборці можуть зізнатися про таку готовність під час соціологічних опитувань.

Інше дослідження, проведене від час парламентської кампанії 2012 року виявило і більшу толерантність прихильників Партії регіонів до причетності їхніх кандидатів по мажоритарних округах до фактів корупції. Так, загальнонаціональне дослідження, проведене Фондом “Демократичні ініціативи” і соціологічною службою Центру Разумкова у серпні 2012 року, виявило відмінності у мотиваціях виборців різних політичних сил голосувати за кандидатів по мажоритарних округах: серед виборців «Свободи» відносно більше важить такий чинник, як пропозиції кандидата щодо реформ в Україні (42%), особисті якості кандидата були найбільш важливі для виборців «УДАРу», «чесність і некорупційність» важлива для виборців КПУ (46%), а найменш вимогливі до чесності і некорупційності – прихильники Партії регіонів (27%). (Усього було опитано 2009 респонденти. Похибка вибірки не перевищує 2.3%) [15].

Виходячи з патронажних очікувань власних виборців щодо адресної матеріальної підтримки Партія регіонів широко використовує залучення бюджетних коштів під час виборчої кампанії. Так, під час парламентської компанії 2012 року у місцеві бюджети було направлено близько 8 мільярдів бюджетних гривень в якості субвенцій та дотацій. Відповідні зміни до бюджету були кілька разів внесені, в процесі визначення кандидатів від партії влади на конкретні мажоритарні округи. Формально, кошти виділялись на “заходи щодо соціально-економічного розвитку окремих територій”, та “фінансування медицини та закладів охорони здоров’я”, але, фактично, використовувалися на ведення виборчої компанії кандидатів від Партії регіонів. Кандидати від партії влади будували стратегію виборчої кампанії на використанні державних коштів винятково на потреби мешканців округів, де балотувалися [16].

Аналітики телеканалу ТВі підрахували дотації обласних бюджетів, які, вочевидь, розподіляються геть нерівномірно, а, натомість, відображають наявні патронажні зв’язки між виборцями та політиками у різних регіонах України. Логіка розподілу дотацій не відображає ні кореляції з кількістю населення областей, ні з економічною ситуацією в кожній області, ні з проблемами закладів охорони здоров’я у окремих областях. У 2012 році відповідні дотації отримали: Донецька область у обсязі 829,7 млн. грн., Луганська – 122,5 млн. грн., Дніпропетровська – 137 млн. грн., Харківська – 106 млн. грн., і, водночас – Тернопільська – 17 млн. грн., Львівська – 41,7 млн. грн., Житомирська – 30,8 млн. грн., Чернігівська – 29 млн. грн. [17].

Використання бюджетних коштів під час виборчих компаній у східних областях України узгоджується і з частотою застосуванням адміністративного ресурсу під час виборчих кампаній. Фіксацію цих застосування «адмінресурсу» здійснює низка громадських організацій. До таких порушень громадські організації зараховують залучення до агітації службових осіб та адміністративний тиск на виборця. Відповідно до моніторингу парламентських виборів 2012 року, який провів Комітет виборців України (КВУ), найбільше фактів про такі порушення було зареєстровано за участі «самовисуванців» та Партії регіонів, оскільки саме вони мають найбільший доступ до адміністративних та матеріальних ресурсів [18].

Інша моніторингова організація, – громадянська мережа “Опора”, – наголошує на особистій участі голів обласних адміністрацій у втручанні у виборчий процес. За версією «Опори», найпоширенішою формою адмінресурсу є проведення офіційних заходів із залученням представників окремої партії чи кандидата. Крім того, експерти організації вказують і на використання політиками адресної матеріальної підтримки своїх виборців.

Під час моніторингу експерти реєстрували часті публічні заяви з боку державних чиновників на підтримку Партії регіонів чи окремих кандидатів, зловживання повноваженнями у власних передвиборчих інтересах, ініціювання нових бюджетних проектів в інтересах окремих кандидатів чи партій та політично вмотивований тиск на правоохоронні органи [19].

Політична мобілізація на основі матеріальних заохочень характерна і для міжвиборчого періоду. Зокрема, Партія регіонів широко застосовує так звані програми «лояльності», які передбачають різноманітні пільгові та безоплатні послуги та товари прихильникам партії. Програми розраховані на різні соціальні аудиторії та вимагають від реципієнтів або членства у партії, або офіційно поданих документів, які засвідчують особу та, вочевидь, будуть використані для подальшого залучення у партійну діяльність. Прикметно, що до реалізації програми залучені і чиновники, призначені Партією регіонів, зокрема, голову КМДА Олександра Попова [20].

Зазначимо, що спроби політиків налагодити клієнталістичні мережі в центрі та заході України теж мають місце, однак ці мережі набагато менш ефективні. Це підтверджують і наведені вище опитування громадської думки. Так, дослідження, проведене Фондом “Демократичні ініціативи” та КМІСом під час парламентської кампанії 2012 року виявило, що майже 10% населення зазначили, що на їхніх округах кандидати «роздавали продуктові пайки та інші подарунки». Особливо вирізняється місто Київ, де 40% респондентів зізналися, що такі “подарунки” від кандидатів мали місце [21].

Схожі результати щодо способів політичної мобілізації виборців столиці отримані і під час опитування громадян, проведеного компанією GfK Ukraine. Дослідження виявило, що готовність взяти подарунок від кандидата у депутата виявили на півночі країни – 14%, на заході – 22%, на півдні та сході – по 32%, в центральній Україні – 40%, в Києві – 56% респондентів [22]. Однак, якщо порівняти результати парламентських виборів з розподілом настроїв щодо готовності громадян отримувати матеріальну підтримку від політиків, то ми побачимо, що ефективність клієнтелізму найвища на сході та півдні країни. Красномовним став той же Київ, де попри масштабні спроби мобілізації виборців на основі матеріальних заохочень, Партія регіонів показала на виборах неочікувано низький результат (12,6% голосів, 4-те місце – після трьох опозиційних політичних сил). Більше того, на мажоритарних округах міста Києва, де можливості для клієнтелізму більше, ніж на загальнонаціональному окрузі, жоден кандидат, якого підтримувала влада і який широко заохочував виборців адресною матеріальною допомогою, не зміг отримати перемогу.

Таким чином, опитування громадської думки чітко вказують на наявність клієнталістичних мереж, які мають тенденцію бути дієвими, насамперед, на сході та півдні країни, а, відтак мають регіональне забарвлення. Зазначимо, що спроби утворити патронажні зв’язки між політиками та виборцями були і в інших регіонах України, особливо, в місті Києві,  але їхня ефективність у інших регіонах виявилась значно меншою. Це викликано тим, що очікування виборців щодо політиків у столиці, центрі та заході України дещо інші. Як свідчать результати парламентських виборів 2012 року, виборці заходу та центру України більш схильні робити політичний вибір на основі ідеології або лояльності до харизматичного лідера. Разом з цим, різновекторні політичні зацікавлення виборців різних регіонів створюють передумови для політичного компромісу у рамках розвитку регіоналізму – представники двох регіонів не мають критичних підстав для жорсткого конфлікту.

Третій підхід фокусується на вивченні регіонального походження кадрового складу державних інституцій, які є вразливими для клієнтелізму. Якщо в країні наявний клієнтелізм, то, вочевидь, окремі політичні та економічні сфери перебувають під впливом окремих груп, які очолює «патрон». Цілком логічно припускати, що саме в державних структурах, які контролюють ці сфери, домінують учасники клієнталістичних мереж. Призначення на державні посади, в цьому випадку є, з одного боку, винагородою за політичну підтримку «клієнтели», а з іншого – практичний механізм забезпечення контролю над сферою зацікавлення «патрона». Отже, про наявність клієнтелізму може свідчити переважаюча присутність представників певних регіонів у окремих органах влади.

Рекрутування до певних органів влади громадян за етнічною та регіональною ознакою – розповсюджене явище у багатьох суспільствах з малим досвідом демократіях.  Ще колоніалісти щойно прибувши на підконтрольні території часто ототожнювали з місцевими регіональними групами певні «професійні» якості, вважаючи, що одні групи різняться від інших більшою «працелюбністю» «підприємливістю» «розсудливістю», а, отже, здатні виконувати краще від інших обов’язки військових, адміністраторів, або комерсантів. Відповідно до своїх стереотипів колонізатори формували органи місцевої влади з вихідців окремих регіонів, що потім позначилось і на постколоніальному розвитку країн, зокрема, розвитку етнічних конфліктів за доступ до публічних ресурсів [23].

Схожі проблеми клієнтелізму не оминули країни, які нині вважаються розвиненими демократіями. Так, у США, за визначенням Фукуями, ціле сторіччя, аж до закінчення доби прогресивізму (початок Першої світової війни) клієнтелізм та розподіл робочих місць у державному секторі був домінуючим чинником політичної мобілізації [24].

Кадрові рішення на основі логіки клієнтелізму поширені і на пострадянському просторі. В країнах Центральної Азії провідну роль у формуванні політичної еліти відіграють кровноспоріднені зв’язки та традиційні субнаціональні розмежування за трайбалістичною, етнічною, релігійною ознаками. Серед критеріїв рекрутування персонального складу політико-економічних кланів – походження з одного регіону, протекціонізм, фаворитизм, непотизм. Крім того, у низці суб’єктів Російської федерації значення цих факторів також є визначальним [25].

В Україні клієнталістичні зв’язки можуть бути виявлені шляхом аналізу кадрового складу урядових структур, вразливих для клієнтелізму. Якщо клієнтелізм присутній, то в цих органах влади мають домінувати представники одного і того ж регіону, які можуть бути задіяні у клієнталістичні схеми. Насамперед, це стосується державних структур, які мають інституційні можливості для перерозподілу публічних ресурсів на користь представників відповідних регіональних груп. Для України це можуть бути міністерства будівництва та інфраструктури, енергетики, вугільної промисловості, важкої промисловості.

Це припущення і було підтверджено під час дослідження регіонального походження керівників шести українських міністерств. Для аналізу впливу «компліментарності цілей» на стабільний розвиток регіоналізму були вибрані три міністерства, які є вразливими для клієнтелізму. Також, для порівняння, – було досліджено регіональне походження керівників органів влади, які є мало вразливими для клієнтелізму і інтерес до яких виявлять групи впливу, зацікавлені у визначенні ідеологічних основ держави.

Автором був проаналізований керівний склад шести міністерств від часу незалежності України, які регулюють сфери освіти, культури, закордонних справ, будівництва та інфраструктури, палива та енергетики, вугільної промисловості. У різні роки міністерства могли мати відмінну назву, але їх сфера компетенції, загалом, лишалась незмінною.

Під регіональним походженням керівників слід розуміти місце народження політиків, а у випадку, якщо політик народився за межами України – місце навчання. Якщо ж і навчання відбувалося за межами країни – індикатором походження вважаємо місце першої роботи, де почалося кар’єрне зростання діяча.

У дослідженні до західних та центральних областей віднесені області, які впродовж української незалежності демонстрували схожі політичні уподобання. Це  Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області. До східних та південних областей у сенсі політичних орієнтацій їхніх виборців зараховані – Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Миколаївська, Одеська, Харківська, Херсонська області та АР Крим.

Як і було зазначено вище, дослідження підтвердило достовірність моделі про «компліментарність цілей», відповідно до якої інтерес до представництва у органах влади, які пов’язані з формуванням ідеологічних парадигм держави мають вихідці з центральних та західний областей України. Водночас, інтерес до органів влади, які легко можна задіяти у клієнталістичні схеми виявляли вихідці з східних та південних областей.

Нижче представлені детальні результати дослідження по кожному міністерству.

Міністерство культури України є, вочевидь, найбільш ідеологічно орієнтованим органом влади, оскільки його діяльність прямо пов’язана з питаннями етнічної ідентичності, з розумінням того, які саме культурні символи притаманні державі, титульній нації та етнічним меншинами. Міністерство культури, у порівнянні з іншими центральними органами влади не контролює значні фінансові ресурси, однак, має вирішальний вплив на ідеологічні підвалини держави.

За часи української незалежності відбулось 12 призначень на посаду міністрів культури; побувати на цій посаді встигли 10 політиків (Ю.Богуцький був на цій посаді тричі). З них 8 діячів (Л.Хоролець, Д.Остапенко, Б.Ступка, О.Білозір, І.Лиховій, В.Вовкун, М.Кулиняк, Л.Новохатько) – представники західний та центральних областей, і лише 2 (І.Дзюба, Ю.Богуцький) – вихідці зі «сходу». Прикметно, що хоча І.Дзюба був вихідцем зі сходу України, він свого часу представляв красномовний виняток для уявлень про українську політику – будучи з Донецької області він у радянські часи став одним із символів спротиву русифікації України та був тісно пов’язаний з дисидентським рухом.

Другим міністерством, через яке не можна отримати прямий доступ до значних матеріальних ресурсів, але яке впливає на формування ідеологічних підвалин держави, є Міністерство освіти і науки України. Це міністерство формує суспільно-політичні символи, за якими формується політична ідентичність молодшого покоління. Крім того, міністерство безпосередньо пов’язане з формуванням офіційного курсу історії країни. Відтак, Міністерство освіти і науки становить безпосередній інтерес для діячів, які прагнуть формувати «політику символів».

Починаючи з 1991 року відбулось 9 призначень на посаду міністрів освіти і науки України; 8 різних політиків (І.Зязюн, П.Таланчук, М.Згуровський, В.Зайчук, В.Кремень, С.Ніколаєнко, І.Вакарчук, Д.Табачник) отримували призначення на посаду міністрів освіти (Д.Табачник був на цій посаді двічі). Всі вони – вихідці з центральних або західних областей України.

Нарешті, третім міністерством, діяльність якого впливає на «політику символів», є Міністерство закордонних справ України. Сферою відповідальності міністерства є формування зовнішньополітичних орієнтацій країни, які, як зазначалось вище, безпосередньо пов’язані з розвитком регіоналізму в Україні. Від того, який геополітичний вектор домінуватиме в зовнішній політиці України залежить цивілізаційний вибір країни, а, відтак, те, який тип політичної ідентичності буде домінувати в Україні.

За часи української незалежності відбулось 15 призначень на посаду міністрів закордонних справ. Побувати на цій посаді встигли 9 політиків (Б.Тарасюк був на цій посаді тричі, А.Зленко, В.Огризко та К.Грищенко – двічі), з яких 6 (А.Зленко, Б.Тарасюк, К.Грищенко, В.Огризко, А.Яценюк, В.Хандогій, Л.Кожара) – вихідці з центральних та західних областей. Лише двоє (Г.Удовенко та П.Порошенко) – вихідці зі сходу та півдня України. До речі, ці два винятки є так само прикметними, як і випадок з І.Дзюбою, який будучи вихідцем Донецької області, очолював міністерство культури: Г.Удовенко – був одним з лідерів націонал-демократичного Народного руху України, а П.Порошенко – одним з чільників партії «Наша Україна» та організаторів «помаранчевої революції» 2004 року.

Дзеркально зворотна ситуація з регіональним походженням керівників міністерств, якщо йдеться про органи влади, через які можна організувати клієнталістичні зв’язки з виборцями.

Перший орган влади, який нами досліджувався, – це Міністерство регіонального розвитку і будівництва. У окремі роки міністерство мало відмінні назви та існувало у статусі Державного комітету, однак, це не змінювало сферу відповідальності цього центрального органу влади – будівництво та інфраструктуру.

Ця сфера завжди була вразливою для корупції та патронажу не лише в Україні. Як свідчить спільне дослідження Міжнародної торгової палати, Трансперансі інтернешенал, проекту ООН Глобал Компакт та Світового Економічного форуму саме будівельна галузь залишається найбільш корупційною галуззю у світі [26].

Визначення  будівництва та інфраструктурного розвитку як найбільш корупційного сектору економіки підтверджується і іншими дослідженнями організації Трансперансі інтернешенал, яка, вивчивши більше 3000 кампаній з 28 країн світу визначила що серед 19-ти секторів економіки саме в цьому секторі найчастіше зустрічаються випадки корупції та хабарництва [27].

Оскільки корупція та клієнтелізм, фактично, завжди існують одночасно, можна було очікувати, що саме в ньому будуть виявлені диспропорційне представництво різних регіональних груп України.

Нині сектор курує Міністерство інфраструктури та Віце-прем’єр-міністр уряду. Від часу української незалежності відбулось 21 призначення на посаду керівників галузі. Побувати керівниками сектору інфраструктурного розвитку та будівництва посаді змогли 17 політиків (В.Гусаков, В.Череп, О.Кучеренко були керівниками галузі кілька разів). З них – дванадцять діячів (В.Борисовський, Ю.Сербін, Г.Онищук, В.Гусаков, В.Череп, В.Рибак, В.Яцуба, О.Попов, Ю.Хіврич, В.Тихонов, А.Близнюк, Б.Колесніков, В.Козак) – вихідці зі східних та південних областей, і лише четверо (Г.Семчук, О.Кучеренко, П.Качур, В.Куйбіда) – вихідці з центру та заходу країни.

Переважають представники східного регіону і у двох інших міністерствах, де ймовірно виникнення клієнталістичних мереж – Міністерстві вугільної промисловості та Міністерстві палива та енергетики України, на основі реорганізації яких у 2010 році було утворено Міністерство енергетики та вугільної промисловості України.

Міністерство вугільної промисловості довгий час курувало субсидії, які виділялися урядами на підтримку вугільної галузі. Систему державної підтримки вугільної галузі в Україні неодноразово піддавали критиці, оскільки виділені кошти витрачалися неефективно і непрозоро. Замість того, аби сприяти реструктуризації галузі та пом’якшенню соціально – екологічних наслідків виробництва, кошти ставали предметом політичного лобіювання [28].

Також, у вищевказаному дослідженні організації Трансперансі інтернешенал наголошується, що корупційні схеми ведення бізнесу характерні для газової та нафтодобувної та, загалом, добувної галузі економіки у багатьох країнах світу. Цей сектор відзначається потребою значних інвестицій та необхідністю постійно співпрацювати з урядом, що створює умови для корупції та тіньових схем [29].

З 1991 року в Україні відбулось 12 призначень на посаду керівників центральних органів влади, які курували вугільну промисловість; очолити міністерство встигли 10 політиків (В.Полтавець, С.Тулуб були на цій посаді двічі). З них, 7 політиків (М.Сугай, В.Полтавець, С.Поляков, Ю.Русанцов, С.Тулуб, В.Тополов, Ю.Ященко) – представники східних областей, і лише 2 (С.Янко, Е.Ставицький) – вихідці з центральної України.

Міністерство палива та енергетики України курувало енергетичний сектор – третю досліджувану нами сферу, яка традиційно перебуває під загрозою враження клієнтелізмом та корупції. Патронажні моделі використання енергетичного сектору є розповсюдженим явищем на пострадянському просторі, зокрема, в країнах, де не відбулися справжні ринкові реформи.

Так, в Росії, на початку 1990-х років уряд запровадив для російських підприємств ціни на енергію та енергоносії, які були нижче за ринкові. Уряд, таким чином, уникав соціальних потрясінь, тримаючи під контролем стратегічні підприємства та забезпечуючи собі політичну підтримку. Коли ж, під тиском Міжнародного валютного фонду, який вимагав лібералізації російської економіки, уряд таки пішов на підвищення цін на енергію, уряд диверсифікував систему субсидій, дозволяючи підприємствам не сплачувати борги за енергоносії. Отож, енергетичний сектор не лише сам по собі перебував під впливом патронажних зв’язків між урядом та підприємствами. Через енергетичний сектор російський уряд також запроваджував політичний контроль і над підприємствами інших галузей, які істотно залежали від споживання енергії. Адже система толерування несплати боргів за енергоносії мала вибірковий характер і застосовувалась до підприємств та власників, які виявляли політичну лояльність до уряду [30].

Використання енергетичного сектору як інструменту клієнталістичних зв’язків між великим бізнесом та владою є притаманним і для України. Так, у травні 2011 року Верховна Рада ухвалила постанови про списання боргів підприємствам паливно-енергетичного комплексу на суму понад 24  млрд. гривень перед державним бюджетом, а також відповідні взаємні борги підприємств ПЕК [31].

По суті, держава за рахунок бюджету досі дотує велику промисловість, не приводячи тарифи до економічно обґрунтованого рівня. Відповідна велика промисловість та, зокрема, групи, які контролюють ринок газу в Україні у відповідь займають лояльну позицію до влади.

За часи української незалежності відбулось 17 призначень на посаду керівників енергетичного сектору країни. Очолити енергетичний напрям уряду змогли 11 політиків (О.Шеберстов, С.Єрмілов, І.Плачков, С.Тулуб, Ю.Бойко були на посаді галузевих міністрів двічі). Серед очільників енергетичного сектору – 7 (В.Скляров, О.Шеберстов, Ю.Бочкарьов, І.Плачков, С.Тулуб, В.Гайдук, Ю.Бойко) – вихідці зі сходу та півдня країни, і четверо (В.Семенюк, С.Сташевський, С.Єрмілов, Ю.Продан) – вихідці з центральних та західних областей України.

Підсумкові результати дослідження керівного складу шести міністерств України зібрані у наступній таблиці:

Регіональне походження керівників міністерств (1992-2012 рр.)

МіністерстваКількість вихідців з
центральних та західних
областей України
Кількість вихідців з
східних та південних
областей України
Міністерство культури України102
Міністерство освіти і науки України80
Міністерство закордонних справ України72
Міністерство інфраструктури413
Міністерство вугільної промисловості27
Міністерство палива та егнергетики47

Отож, можемо констатувати чітку тенденцію – починаючи від часів української незалежності вихідці з центральних та західний областей України схильні очолювати центральні органи влади, які пов’язані з формуванням ідеологічних парадигм держави. Водночас, представники східних та південних областей виявляють інтерес до міністерств, вразливих до  клієнталістичних схем та корупції. Що дуже важливо – ця тенденція була стійкою за будь-якого формату влади в Україні, незалежно від того, які партії формували парламентську більшість чи у який спосіб призначалися міністри.

Попри різний партійний склад українських урядів регіональні групи виявляли однаковий інтерес до одних і тих же секторів влади, різниця між якими полягає, зокрема, у різних можливостях для творення клієнталістичних мереж у сферах їхнього впливу. Такий різновекторний інтерес регіональних груп послаблює міжпартійне протистояння та створює умови для політичного компромісу. Відтак, аналіз керівного складу шести українських міністерств впродовж 1991-2012 років підтверджує існування «компліментарності цілей» серед двох політичних регіональних груп України.

Таким чином, застосувавши підходи до вивчення українського регіоналізму, які використовуються у західній політології, можемо робити загальний висновок про існування розвиненого регіоналізму в Україні, який має значний конфліктний потенціал для суспільства. Разом з тим, як виборці так і політики, які належать до двох основних регіональних груп України («схід» та «захід») мають достатньо розмаїті інтереси, які, частково, лежать у різних ціннісних категоріях, а, відтак, піддаються модеруванню. Наявність клієнтелізму серед окремих регіонально окреслених груп виборців  диверсифікує інтереси виборців та політиків, відволікає їх від гострих ідеологічних питань та є одним з чинників стабілізації регіоналізму в Україні.

Сергій Таран

Політологічний вісник, Зб-к наукових праць, – К., випуск 67. – с 227-249.

Примітки:

1. Макаров Г. Регіоналізм як чинник політичного процесу у сучасному українському суспільстві: автореферат дис. канд. політ. наук. – К., 2005; 2. Колодій А. Український регіоналізм як стан культурно-політичної поляризованості // АГОРА. Випуск 3: Україна – регіональний вимір. – Київ: Стилос, 2006. – С. 69-91; 3. Brinkerhoff D, Goldsmith, A., Clientelism, Patrimonialism and Democratic Governance: An Overview and Framework for Assessment and Programming. www.abtassociates.com, 2002. – С. 1; 4. Alesina A, Baqir R, Easterly W, Public Goods and Ethnic Divisions, Quarterly Journal of Economics 114 (November), 1999. – С. 1243-1284; 5. Таран С, Підходи до вивчення регіоналізму та етнічних груп у західній політології: гіпотези для України // Гуманітарні студії: збірник наукових праць. Вип. 15. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2012, с. 136 – 153; 6. Kitschelt, H, Mansfeldova Z, Markowski R, and Toka G, Post-Communist Party Systems:Competition, Representation and Inter-Party Cooperation, – Cambridge UP, 1999; 7. Соціовимір: Групи впливу в центральних органах влади в Україні після битви за Київ: ресурси та можливі сценарії. http://www.idi.kiev.ua; 8. Центр досліджень соціальних перспектив Донбасу: Как «дончане» могут навредить Януковичу? www.ostro.org; 9. Рижков В. Схід України: чого він чекає? Газета “День”, №72 (2005); 10. Ромашова Н. Про «формулу успішності» в українській політиці. Газета “День”, №213 (2007); 11. Українська правда, 6 травня 2004  www.pravda.com.ua; 12. Hopkin J, The Emergence and Convergence of the Cartel Party: Parties, State and Economy in Southern Europe. www.personal.lse.ac.uk; 13. Вибори-2012: за кого і чому мають намір проголосувати виборці? Прес реліз Фонду Демократичні ініціативи.  www.dif.org.ua; 14. Куришко, О. Не гречкой единой. Газета “Коммерсантъ Украина”, №106 (1596); 15. Вибори-2012: за кого і чому збираються голосувати виборці на мажоритарних округах? Прес реліз Фонду Демократичні ініціативи.  www.dif.org.ua; 16. «Тендер NEWS»: телеканал ТВі  www.tvi.ua; 17. Седлецька Н, ТОП-25 найбільш спонсорованих з держбюджету округів // Українська правда. – 24 жовтня 2012  www.pravda.com.ua; 18. Стадник К. Статистика передвиборних порушень. Deutsche Welle, Новини, 27.10.2012; 19. “Регіонали” хочуть в’їхати в Раду на адмінресурсі: Українська правда – 3 жовтня 2012   www.pravda.com.ua; 20. “Молоді регіони” і Попов підкупають дисконтними картками: Українська правда – 5 липня 2012  www.pravda.com.ua; 21. Прес реліз Фонду Демократичні ініціативи. Вибори-2012: за кого і чому мають намір проголосувати виборці?. www.dif.org.ua; 22. Куришко, О. Не гречкой единой. Газета “Коммерсантъ Украина”, №106 (1596); 23. Horowitz, Н. Ethnic Groups in Conflict,- Berkeley & Los Angeles: University of California Press, 2000; 24. Fukuyama F, The Two Europes. 25. Рогожина К, Клиентелизм в рекрутировании политических элит в Российской Федерации и постсоветских государствах Центральной Азии,- автореферат, Москва: Российская академия государственной службы при Президенте РФ, 2010; 26. International Chamber of Commerce, Transparency International, the United Nations Global Compact and the World Economic Forum Partnering Against Corruption Initiative (PACI), The Business Case against Corruption, – 2007  www.weforum.org; 27. 2011 Bribe Payers Index report, – 2011  www.transparency.org; 28. Шевцов А, Земляний М, Вербинський В, Вугільна галузь. Стратегія розвитку та шляхи перетворень  www.db.niss.gov.ua; 29. 2011 Bribe Payers Index report, – 2011  www.transparency.org; 30. Hough J. The Logic of Economic Reform in Russia, Brookings Institution Press, 2001- C. 52-126; 31. Інформаційне управління Верховної Ради України  www.iportal.rada.gov.ua.

dpsp_networks_shares:
a:2:{s:11:"google-plus";i:0;s:8:"facebook";i:0;}
dpsp_networks_shares_total:
0
dpsp_networks_shares_last_updated:
1513295807